Книга - Перегони на Дакар

бл. 340 с. А5, м'яка обкладинка Передмова Юен МакҐреґор Ми були десь в офісі, і нашу книжку щойно принесли до кімнати. Було справжнє хвилювання. Ми обидва заплющили очі і затулили їх руками, а книгу поклали на стіл. А потім: та-да! Ось вона, і ось ми гордо стоїмо на обкладинці, як два давні дослідники. Наша перша книга. Вона була першою для нас обох, і ми обидва кричали один на одного. "Ого", - казали ми. "Поглянь на це... цей малюнок розтягнувся на всю обкладинку". "Круто." Ми деякий час гортали її мовчки, розглядаючи групові фотографії та читаючи короткі уривки. Почуття гордості наповнило мої груди, коли Чарлі раптом сказав: "О, бляха". "Що?" запитав я. "Тут написано, що я їду на Дакар у 2006 році". Мій друг Чарлі їздив на мотоциклі з семи років, що робило його в моїх очах чимось на кшталт героя. Він завжди їздив дуже добре - чи то на треку, чи то просто по місту - але йому потрібно було вдосконалюватися. Набагато краще. Під час подорожі, описаної в "Навколо світу на мотоциклі", я їхав за ним, коли він вів мене дещо нерівними дорогами, і можна сказати, що ми обидва стали кращими. Місцевість, яка випробовувала нас у Казахстані, була б легкою справою, якби ми зіткнулися з нею пізніше в Сибіру. Були моменти, коли ми обидва були задоволені собою. Після таких відрізків ми знімали шоломи, з-під яких виднілися величезні запорошені посмішки, і потім переживали моменти мотоциклетної досконалості у своїх спогадах. Описуючи цей досвід, ми завжди використовували ім'я. Не для того, щоб описати якусь техніку їзди по бездоріжжю (звичайно, не в моєму випадку), а для того, щоб описати відчуття від неї. Коли все це поєднується, мотоцикл ніби зникає під тобою, і ти відчуваєш, що летиш, ніяких думок чи рішень про те, якою дорогою їхати, на яку передачу перемикатися, все відбувається автоматично і залишає тебе таким вільним, щоб насолоджуватися справжнім злиттям з природою і хвилюванням. Моменти Дакару. Я не знаю, чи Чарлі насправді вирішив взяти участь у найвиснажливішому ралі світу, коли в пориві суверенітету сказав нашому редактору через кілька хвилин після прибуття до Нью-Йорка: "Так, я їду на Дакар: "Так, наступним буде Дакар". Але коли він побачив це на обкладинці нашої книги, він більш ніж прийняв виклик. Протягом наступного року я бачив, як він змінювався, і бачив його все рідше і рідше, оскільки він занурювався у вимогливий графік тренувань. Я ніколи не бачив його таким цілеспрямованим, ніколи раніше він не занурювався у щось подібне. Він дійсно дивував людей своєю їздою і своєю пристрастю до цього нового, страхітливого виклику. Багато його друзів і членів сім'ї, в тому числі і я, хвилювалися і переживали за нього. Тренування були дуже важкими, і ми всі знали про небезпеку для життя, з якою він міг зіткнутися під час перегонів. Я знаю, що Чарлі і сам був наляканий в останній тиждень перед забігом, але він ніколи не намагався відступити від завдання, яке стояло перед ним. Я був за багато миль від нього, коли в січні 2006 року в Лісабоні стартували перегони, але я знаю, що разом з багатьма іншими моїми молитвами він пітнів на старті, ревів двигуном, а серце калатало в горлі... "ДАВАЙ, ЧАРЛІ... ДАВАЙ!" Юен МакГрегор, липень 2006 року